На коліна стаю перед Вами,
Сповідаю жалобу сумну.
( На столі ікона, обвита вишитим в темних тонах рушникові; сніп, обв’язаний чорною стрічкою; підсвічник; плакати з написами і малюнком – на стіні. )
( З обох боків сцени виходять маленька схудла дитина і учениця в ролі України – в чорній накидці поверх українського костюма), ( мелодія).
Україна: Хто се? Чий голос щоночі просить?
Дитина: “Хлібця! Хлібчика дай! Мамо, матусю, ненечко! Крихітку хлібця!”
Україна: Хто водить за мною запалими очима – криницями, очима, у які переливалися всі страждання, муки й скорботи роду людського, і розпинає душу мою на хресті всевишньої печалі? Чий же це мільйонноголосий стогін у мені? Хто щоночі будить, стогне, квилить, плаче і веде у холодну ріку, де розлилися не води, а сльози мого народу? У ній ні дна, ні берегів…
( підходить до дитини, обіймає за плечі )
Уч1: ( входить із запаленою свічкою):
І знову вони йдуть щодня, щоднини, щоночі, мільйони тіней, мільйони очей, прошкують небесним Чумацьким шляхом і повертають до мого серця… Ідуть українські великомучениці, пригортають до грудей немовлят Босоногі Богородиці в домотканих сорочках, пливуть Марії – Оранти, святі Покрови роду нашого. Василі, Івани, Петри, янголи крізь мене летять. Лишають білий крик, білий зойк білих крил, що сходить у мені чорно – пречорною мукою.
Уч. 2. ( входить теж із запаленою свічкою):
Йдуть з осінніх боліт, із снігових заметів, із весняних дібров, і в білих розвернених садах на всіяних кульбабою лугах падають. Чи ж то я, чи моя пам’ять, а чи душа летить у ту весну і квилить – голосить у Всесвіт? Кричу до мовчазного з разками пташиних ключів неба, до білих садів, схожих на велетенські мари, здіймаю руки до Місяця, схожого на вогник возкової поминальної свічі людського життя… Мільйони погаслих свічок.
Україна. (підходить ближче до краю сцени):
“Небо! Поможи! Дай манни небесної погодувати помираючих! Саде! Сотвори диво! Плоду дай помираючим! Місяцю! Сили дай помираючим! Земле! Жита дай, гречки дай, проса дай не в липні, а у весняну пору дай!
Господи! Вседержителю наш! Чи ж ти осліп від горя і людських гріхів! Поглянь – червона орда знову жнивує на моїй землі. Глянь на ті покоси! Таких жнив, такого жнива світ не знав від сотворіння, таких покосів іще не бачитиме ні Земля, ні Небо. Подивись на те різнотрав’я, на квіт, на пуп’янки, на … Господи! Невже і там, у Твоєму раю, є Україна, яку заселяєш від нині святими душами?!
Сину Божий! Ісусе Христе! Спасителю наш! Порятуй від голодної смерті народ мій, у якого дика саранча забрала до зернини! Ти ж умів двома рибинами і п’ятьма хлібинами нагодувати п’ять тисяч. Сотвори диво – нагодуй! Порятуй!
Богородице! Матір наша небесна! Свята Покрово, покровителько люду святоруського!
Куди ж ви всі відійшли? Чого ж залишили мою землю і нарід мій на поталу червоних дияволів? Чи ж не бачите, що вони доточують кров із могутнього українського дерева? Чи ж не бачите криниці, повної українських сліз? Чи ж не бачите, що то не Україна вже, а велетенська могила? Де ж ви, сили небесні?”
Уч.2: І стояла Вона, осліпла від горя, обдерта, сива, напівблаженна, мукою підпирала небо, моторошно роззиралася, Мати – Україна, на велетенському хресті розіп’ята й вишіптувала:
Виходять
Україна : “Доньки мої! Заждіть! Ось квасок, петрушечка зійдуть. Вже ген зозуля маслечко колотить, вже ген жита зеленіють, сади біліють. Івани, Марії, Тараси! Стривайте! Зачекайте! Куди ж ви? Як же я без вас?”
Уч.3: (входить в українському костюмі, музика стихла):
Український збіджений народе!
Україно, – мати січова!
Де твої знамена і клейноди?
Де твоя державна булава?
Тільки й чути – гупання кайданів
У Соловках, в Сибіру, в Колимі,-
То козацька нація гетьманів
Гине у московському ярмі,
Щезло все в голодному пожарі:
Матері і діти з голоду всі мруть.
Божевільні люди на базарі
Людське м’ясо людям продають.
Вже давно не чути серед степу
Клекоту орлиного вгорі.
Славу про Хмельницького й Мазепу
Не співають сиві кобзарі.
Де поділись – усмішка весела
І купальські вогнища дівчат?
Де поділись українські села
І садки вишневі коло хат?
Щезло все.. І всюди на руїні
Бенкетують п’яні вороги.
Українці ж мруть на Україні,
На Байкалі, в холоді тайги…
Ні – ми ще повстанемо, як хмара.
Ні – ми ще ударимо, як грім!
І коли за все приходить кара,
То якої ж кари треба їм?
( О. Веретниченко.)
(зміна учнів)
Уч. 4: ( входить теж із запаленою свічкою )
Пам’ять – нескінченна книга, в якій записано все: і життя людини, і життя країни. Та й багато сторінок вписано кривавим і чорним! Читаєш подумки і здригаєшся від жаху. Особливо вражають сторінки, де смертним шрифтом вкарбовано слова про голод і сатанинські обіцянки «вождів»:
Багаті? – Старцюватимете!
Співучі? – Заплачете, затужите!
Горді? – Впадете на коліна!
Густолюдні? – Прополимо!
В історію оглянетесь? – Очі виколимо!
Уч. 5 : ( входить теж із запаленою свічкою )
Хто знав, хто вів смертям і стратам лік?
Де фільм, який нам показав би голод,
Отой проклятий 33-й рік?
Який співець поему склав про голод,
Чи розповів, як то людей в наш вік
Крушив і чавив пролетарський молот?
В скількох кровях купаючи той герб,
Жнива справляв на людській ниві серп?
Уч. 6: ( входить теж із запаленою свічкою )
1933 рік… Сонце сходило над вихололими за довгу зиму полями, сідало за обрій кольору крові і не впізнавало землю. Чорне вороння зграями ширяло над селами, заціпенілими в тяжкому смертному сні. Танули на обширах України важкі сніги 1933 року, являючи світові трупний сморід, апокаліптичні видива.
Чи була того року весна? Чи прилетіли до знайомих людських осель довірливі лелеки? Чи співали травневими ночами у вербах над річками солов’ї. Ніхто того не пам’ятає сьогодні. Пам’ятають інше…
Уч. 7: ( входить теж із запаленою свічкою )
Не шумлять явори над дорогами,
Лиш пеньки світляками горять,
Безгоміння над голими луками,
Спить сплюндрована рідна земля.
І от приходить тридцять третій рік,
Його проклятим називали люди,
В коморах, клунях, кожен кут, засік
Мітла червона вимела усюди.
В колгосп погнали коні та воли,
Вози, плуги і борони забрали,
Одних людей на північ повезли,
А інших смерть голодна доконала.
Була зима холодна, крижана,
Над селами меті ллю лютувала,
Отари сиві в небі вітер гнав,
Заметів білих намітав овали.
Уч. 8: ( входить теж із запаленою свічкою )
У виводах вовками завивав,
Мороз шибки розмалював квітками,
В холодній хаті скорбна, ледь жива
Сиділа мати з меншими дітками.
А старших голод десь погнав у світ –
У Туркестан, Сибір, ліси Уралу,
В печі спалили саж, повітку, пліт,
Худобу й збіжжя гайдуки забрали.
А батько на Тамбовщину повіз
Останній одяг на зерно міняти,
Не бачить світу Божого від сліз.
Його вже місяць дожидає мати.
….. Почувся стукіт. Двері відчиня…
І біль стискає бідне серце мами,
Змарнілий, у лахмітті, без зерна
Ледь диба батько пухлими ногами.
( А. Легіт. )
( виходять, заходять два учні, один із хлібиною )
Уч. 9: ( входить теж із запаленою свічкою )
Пішов голод Україною. Моторошний парадокс: вмирали на все плодючих чорноземах шанованої світом житниці, вмирали просто поля, на шляхах, у холодних хатах і на лавицях промерзлих вокзалів, гинули поодинці і сім’ями, вилягали роди і села.
Уч. 10 : ( входить теж із запаленою свічкою )
Щоб устав із могили Тарас
Й подививсь на Вкраїну навколо,
Заридав би, бо пекло у нас
Ще страшніше від пекла Миколи.
Скрізь голодної смерті коса
По містах лютувала і селах
Де поділася краю краса!?
Де поділася пісня весела?
У Кирилівці, де він зростав,
У обдертій, нетопленій хаті,
Похилилась, мов знята з хреста,
Над охлялими дітками мати.
В них забрали корову й воли,
Оборали город аж по хату,
Діда й батька на схід повезли,
Матір з дітьми лишили вмирати.
…. Погасила каганчик, лягла…
Не замкнула й на хвилю повіки,
У ту ніч, як уже півсела,
Усі троє заснули навіки.
Уч. 11: ( входить теж із запаленою свічкою )
Голод в першу чергу забирав тих, хто за шмат хліба насущного не стежив і не доносив на брата, не вмів торгувати святинею, спекулювати, красти, вбивати, аби вижити, тих, хто не виривав останній окраєць з голодних дитячих ротів…
( показує хлібину – чорну, невелику )
Це остання хлібина, остання…
Очі горем налиті вщерть.
Батько й діти не їли зрання…
Це остання хлібина, остання…
Після неї голодна смерть.
Плаче й крає, мов соломинку.
Пильно дивиться дітвора.
- Тату, їжте ось цю шкуринку –
Майте жалю до нас краплинку –
Умирати вже вам пора…
Взяв шкуринку дідусь і плаче,
І стареча рука тремтить…
Сиве око: сліпе, незряче,
Але серце його козаче
Б’ється рівно і хоче жить.
Стали кожному крихти в горлі.
Спазми в горлі. Немає слів…
А над хатою – клекіт орлій,
А на вигоні – трупи чорні,
Там, де саваном сніг білів…
( Б. Олександрів )
( уч кладе хлібину на стіл біля перев’язаного чорною стрічкою снопа ).
Уч. 12 : ( входить теж із запаленою свічкою )
У світі не зафіксовано голоду, подібного тому, що випав на долю українського народу, котрий населяв одну з найродючіших земель. У давнину голод застосовували на війні, при облозі ворожих міст. Але щоб голодом винищувати своє населення – такого не бувало.
Голод 1932 – 33 років не був природним, стихійним лихом. Сам Сталін казав, що в 1932 році хліба у нас в країні було більше, ніж у 1931 році. Цей голод був організований, найбільше якраз і постраждали найродючіші області – Чернігівська, Полтавська, Черкаська, Вінницька, Харківська. Хліб був, але врожаю 1932 року селяни не бачили. Осінні та зимові хлібозаготівлі за вказівкою більшовицької Москви не залишили селянам нічого, навіть на посів – усе зерно було відібрано.
Уч. 13: ( входить теж із запаленою свічкою )
Протягом усіх 1920 років аж до 1929 року кожен хлібороб сам розпоряджався власним врожаєм, але від 1929 року сталінський уряд, боячись зміцнення України та її національного піднесення, зобов’язав українських селян здавати зерно державі негайно після збору врожаю. Вимагали здавати зерна більше, аніж було зібрано. Тих, хто не міг здати державі призначену кількість зерна, оголошували «ворогами держави». Таких селян карали штрафом, і вони були змушені продавати хату, худобу, щоб розплатитися з державою. Звідки взятися Куркулям у 1932 – 1933 роках? Але селян так називали і нищили разом з родинами, заарештовували, викидали з хат дітей і немічних, вивозили майже голих, босих і голодних на північ. Деякі селяни – бідняки накладали на себе руки. Це була не хлібоздача, а розбій.
Уч. 14: ( входить теж із запаленою свічкою )
Незважаючи на небачену раніше жорстокість, забезпечити план хлібозаготівлі в 1932 році не вдалося. У деяких районах місцеве керівництво дозволяло колгоспам залишити зерно для сівби. Саме так зробило керівництво одного з районів на Дніпропетровщині. За це Сталін наказав вчинити над ними розправу: агронома було засуджено до розстрілу, п’ятеро керівників – до 10 років концтаборів, ще п’ятьох – до 8 років.
Маючи інформацію про голод, держава ще посилила тиск на українське село, прагнучи виконати план хлібозаготівель.
А тисячі пудів хліба пріли, підпливали дощовою водою, гнили на сусідніх з голодуючими селами залізничних станціях та елеваторах під пильною охороною міліції.
Уч. 15 : ( входить теж із запаленою свічкою )
Під кінець 1932 року та на початку 1933 року селянство вже не мало ніяких харчів, а спеціальні загони забирали не лише останнє зерно, але і печений хліб, крупу, квасолю, картоплю, горох, насіння для сівби овочів, навіть насіння квітів. Виймали з печей зварену пісну страву: борщ чи кашу – і розхлюпували по долівці. Селяни ховали торбинки із зерном у колиски немовлят, розсипали на печі, прикривали рядном і садили згори дітей, закопували залишки зерна у землю, затоплювали у криницях. Але все це пошукові загони знаходили.
У селах люди поїли всіх котів, собак, ловили диких птахів, пацюків, пробували їсти порожні качани від кукурудзи, переварений гнилий бур’ян, клей з дерев, але це не рятувало. Люди додавали в їжу тирсу, почали пухнути і вмирали з голоду. Почалися випадки людоїдства. Деякі збожеволілі сім’ї поїдали трупів чи своїх найменших діточок, щоб вижити самим. Навесні 1933 року зареєстровано 10 тисяч судів над людоїдами.
Уч. 16: ( входить теж із запаленою свічкою )
Зерно у купах пріло під дощем,
Кудись у море, в безвість, за границю.
Щоб насадити скрізь цей наш едем.
Немов виріскуючи із криниці,
Переливаючись рідким вогнем.
Текло струмками золото пшениці.
Ми тільки бачили той тьмяний блиск,
На горлі ж ми відчули пальців стиск.
Тоді дурні Грицьки і Опанаси
Вмирали, як у зливу комарі.
Тоді по селах їлось людське м’ясо.
І хліб пекли з розтертої кори,
Дивились голодні діти ласо
На спухле тіло вмерлої сестри.
Так ми, хоч і покинули печери,
В двадцятім віці стали людожери.
Уч. 17: ( входить теж із запаленою свічкою )
Опухлі діти і дорослі чорними тінями ходили вулицями сіл, по звалищах у пошуках чогось їстівного – і падали на землю мертвими. Багато дітей на берегах річок варили у казанках молюски, різні черепашки, щоб утамувати голод, їли щавель, лободу, видирали гнізда птахів, зривали на полях недозрілі колоски, вилущували зернята їх посинілими ротами. Масове вмирання селян відбувалося якраз навесні.
Уч. 18: ( входить теж із запаленою свічкою )
Українська нестерпна сюїта…
А навколо лише сон – трава.
Умирать почали … у квітні,
Коли всюди і все ожива.
Ні живої води … Ні порому,
Що єднає життя на порі.
Чи ж то легко смеркать молодому
На ранковій весняній зорі?!
Вже і проліски, і блавати…
Ще би трохи, і сад зацвів!
Як було тим очам закриватись
Під лункий солов’їнний спів?!
…. Умирать почали у квітні.
( зміна учнів )
Уч. 19: ( входить теж із запаленою свічкою )
Хто ще міг рухатись, кинулись із сіл до міст, щоб роздобути там хоч яких – небудь харчів. Але вхід до міста, а особливо вихід із міста селян з харчами був перекритий міліцією, в село з міста не дозволялось виносити ніяких продуктів. Багато матерів – селянок відносили малих дітей до міста і там залишали просто на вулиці з надією, що в місті дитину підберуть і не дадуть їй померти.
Хлопчик: Бозю !
Що там у тебе в руці?!
Дай мені, Бозю, хоч соломинку…
Щоб не втонути в голодній ріці
Бачиш, мій Бозю, я ще – дитина.
Тож підрости б у квітневий розмай.
Світу не бачив ще білого, Бозю.
Я – пташенятко, прибите в дорозі.
Хоч би одненьку пір’їночку дай.
Тато і мама – холодні мерці.
Бозю, зроби, щоб їсти не хтілось!
Холодно, Бозю.
Сніг дуже білий.
Бозю, що там у Тебе в руці?…
( А. Листопад )
Уч. 20: ( входить теж із запаленою свічкою )
Трупи померлих від голоду селян валялися тижнями в сільських хатах, на вулицях сіл і міст, звідки їх підбирали на вантажні машини й вивозили до спільних ям. Кидали туди і живих ще людей, які вже не могли ходити.
7 серпня 1932 року був прийнятий Закон про те, що за крадіжку з поля кількох колосків людину чекав розстріл або 10 років тюрми.
Масштаби катастрофи були величезні, про голод знали керівники Франції, Великобританії, Німеччини, Італії, США, Канади. Та уряд СРСР заявив, що ніякого голоду в Україні нема, що це злісна ворожа вигадка. Намагалися приховати трагедію перед сторонніми – іноземними туристами чи журналістами, яких водили по розчищених від трупів вулицях.
Уч. 21: ( входить теж із запаленою свічкою )
Український Єпископат під проводом митрополита Андрея Шептицького видав звернення «До всіх людей доброї волі» в якому говорилося:
“Усіх християн цілого світа, усіх віруючих в Бога, а особливо усіх робітників і селян, перед усім усіх наших земляків, просимо прилучитися до цього голосу протесту та болю й розповсюдження його у якнайдальші країни світу ”.
Пастирський лист Галицької єпархії змобілізував всіх українців Галичини, Волині та еміграції в масових протестах, молебнях, релігійних маніфестаціях, зверненнях до міжнародних організацій.
Проте Україна гинула, а цивілізований світ мовчав.
( входить «Україна» і маленька дівчинка зі свічкою в руках)
( звучить «Аве Марія» Шуберта.)
Дівчинка: ( входить теж із запаленою свічкою )
Це моя запалена поминальна свіча по тих 9-и мільйонах українців ( а, може, й десяти, хіба ж то зараз порахувати всі їхні кісточки) на 75 – річну тризну по жертвах страшного голодомору в Україні 1932 – 1933 років.
( під звуки метронома «Україна» читає вірш «Парастас – 33» )
Україна Яринонько, Домно, Палазю…
Куди ви несете хрести?!
З Європи сміялася Азія.
Замало Голгофу звести.
Ще треба її покропити…
Не дощик – селянськая кров!
Гордію, Юхиме, Микито…
Де гордість вкраїнських дібров?!
Прокопе, Корнію, Макарцю.
Коріннячко сохне в землі.
Уляно, Онисю, Одарцю…
Ні свічечки в сивій імлі.
Скипілася в крем’яхи глина
Луна – в гостроверхі віки.
Меланко, Секлето, Килино…
Де ваші святі рушники?!
… Васильки де ваші? Й Петрусі?
Здригнувся осквернений час.
Ликеро… Христино… Марфушо…
Відправляю усім парастас.
( після цього хвилина мовчання )
Уч. 22: ( входить теж із запаленою свічкою )
Жити хочеться, жити…
Не наливається жито.
Ні кропиви під тином…
З голоду пухне дитина.
Весь народ у безтямі,
Хрест підрубали на храмі.
За віщо караєш нас, Боже,
Що ми зробили негоже?…
Уч. 23: Землю кропили сльозою
І прикривали собою.
Нас вона хлібом кормила,
Але ж лиха чорна сила
Люд у безодню штовхнула.
Кинула… І забула?
Вулиця трупами вкрита,
Нікому їх хоронити
Люди як мертва солома…
Якої ще треба Содоми?
Уч. 24: Ворон кричить на калині,
Зірвані толом святині…
Хочеться жити, Килино, -
Ти хоч спаси ту дитину,
Рочок їй, тільки рочок,
З голоду вмер вже синочок!…
Хто нас довів до згуби,
Хто запустив у душу – зуби…
Я в революцію вірив,
Плугом цю землю міряв.
Останнє забрали насіння,
Що це, чиє веління!…
Уч. 25: Пустує земля і плаче,
Ми ж – трударі, не ледачі…
Ноги опухли і груди.
Хто цей наш ворог, люди?!
Жити, хочеться жити,
Та не посіяне жито,
Довкола – лиш сум і руїна,-
Наша свята Україна?…
Жити, хочеться жити…
Уч. 26: ( входить теж із запаленою свічкою )
Спіте, діти, спіте любі!
Спіте і не просинайтесь!
Вже не буде мучить згуба,
Забере вас пташка райська.
Спіте міцно, спіте діти.
Янгол Божий на порозі.
Вже не буде їсти хтітись.
І не будуть пухнуть нозі.
Натопила маковинням…
Затулила лятку й комин
І в тумані темно – синім
Заспівала колискову.
Син, синочку, горе паску.
Засинай, навіки, доню,
То моя остання ласка,
З материнської долоні.
Ще пограймось навперейми,
І піжмурки із бідою,
Заховаємось від неї
У сиру земельку… Лельки.
( А. Листопад )
Уч. 27 : ( входить теж із запаленою свічкою )
Ні труни, ні хрестів….
І ні тризни!
Прямо в яму. На віки віків!
Чорна сповідь моєї Вітчизни.
І її затамований гнів.
Ні віночка, ні навіть барвінку…
Наче падалиць – під вітрюган!
То причастя твоє, українко.
Українцю, то твій талісман…
Ні могили, ні хресного знаку…
Щоби пам’ять роздерти на дерть!
Це тобі, Україно, подяка…
Щоб на всі покоління.
Ущерть!
( зміна учнів. Звучить «Аве Марія», Шуберта.)
Уч. 28: ( входить теж із запаленою свічкою )
Прости, Небо! Прости, Земле! Простіть, зорі! Всі сили земні і небесні, простіть муку божевілля мого народу! Ту моторошну дику ніч, усі жахи, не бачені від сотворення світу, простіть!
Уч. 29:
Дівчина: ( входить теж із запаленою свічкою )
Нам милосердя, Господи, подай
До всіх страждущих і незахищених.
Ми ще від страху і злі, і сліпі,
В душах у нас ще багато що знищено.
Уч. 30:
Хлопець: ( входить теж із запаленою свічкою )
Благослови рід людський на Добро!
Душі відкрий нам для злагоди й миру!
Щоб на Вкраїні незгод не було.
Нас сохрани. І спаси! І помилуй!
( звучить пісня «Господи, помилуй нас!» Т.Петриненка )
|
