На крилах прощального вальсу

Пора, пора

Намвирушать в дорогу,

Настав вже час – розлуки час.

Чом відчуваємо тривогу,

Коли майбутнє кличе нас?..

    Погожий червневий день на подвір’їВеликовільшаницької школи зібрав друзів, рідних, батьків, вчителів, випускників 2017 року. Під мелодію шкільного вальсу востаннє на свято  журавлиним ключем ступають винуватці торжества. Як хочеться сказати:«Хвилино, зупинись! Почекай! Дай насолодитися дитинством! Дай надивитися на все, що до сьогодні не було особливим!..» Рідна школа в свої обійми востаннє приймає цих юних лебедів та лебідок. Усе, ніби, зрозуміле, буденне, а інколи їм думалось: коли вже не буде уроків, вимог, настанов? Нарешті – все! І назавжди. Але чомусь сум і гіркота заполонила душі випускників. Вони розуміють, що це розлука з рідним не дає спокою, не дозволяє радості переповнювати серце. Ці бентежні слова – розлука, прощання – змушують гостріше відчути їх значення.

      Вітання директора, вчителів, батьків, рідних створюють ейфорію свята, отого порогу між рожевим світом дитинства та зрілістю, між школою і новим життям, де чекає безліч доріг, де світ постане таким суворим і недоступним, таким нездоланним і чужим. Вдячність вчителям, батькам, рідній школі теплими, щирими словами разом із шкільними піснями линула від випускників.

Дорогі випускники, нехай прощальна мить пролунає в кожному серці радісним настроєм, вірою у завтрашній день, надією життєвих гараздів і успіхів, хай кожен із вас обере собі гідний життєвий шлях…

Ну от і все.

Останній день і мить.

Остання зустріч, погляди зріднілі.

Душа болить, сльоза в очах тремтить.

Учнівські роки у вирій відлетіли

Ну от і все.

Це та остання мить,

Яку ніхто у гості не чекає.

До нас вона розлукою спішить,

І нас усіх сьогодні розлучає…